Під час війни, загальне часто приховує особисте. Люди дивляться новини і бачать статистику, масштабні руйнування, трагедії – але історії людей губляться в цифрах. Ціль цього проєкту – протидіяти цій деперсоналізації та деіндивідуалізації, а також показати, що кожна людина, яка постраждала від вторгнення в Україну, має свою особисту історію війни.

In times of war and major crisis, the general often overtakes the personal. People watch the news and see shocking statistics, large-scale destruction, massive tragedy – but the individual stories of people get lost in the numbers. The goal of this project is to counteract this depersonalization and de-individualization, and to show that every person affected by the invasion of Ukraine has their own, personal story of the war. 

Цей проєкт для мене особистий: хоча я народилася в Нью-Йорку, моя мама емігрувала з України (Херсон), а мій тато іммігрував з Молдови (Кишинів), тому я глибоко емоційно пов’язана з цією темою.

This project is personal for me: though I was born in NYC, my mother immigrated from Ukraine (Kherson) and my father immigrated from Moldova (Kishinev), so I am deeply emotionally connected to this subject. 

Усі розмови велися мовою, яку вибрав студент. Моєю першою мовою була російська, і хоча я завжди розуміла українську, у мене дома нею не розмовляють, і я її ніколи формально не вивчала. Але я вважала важливим вести розмову українською мовою, якщо це був вибір студента. Це мало значення не лише для них, але і для мене, та для проєкту концептуально: той факт, що я, як і багато людей з української діаспори, ніколи не вивчала мову, є доказом і наслідком століть російських репресій української ідентичності. Тому розмовляти українською – це акт деколонізації. Звичайно, в україномовних розмовах я зробила багато помилок і часто зверталися до іншої мови для слiв чи фраз: я вирішила залишити ці помилки (якщо вони не заважали розумінню) у дослівних транскриптах, для автентичнiсті та щоб продемонструвати той факт, що культурна та мовна деколонізація не відбувається легко чи миттєво. Але воно того варте.

All the conversations on this website were conducted in the language selected by the student. My first language was Russian, and though I always understood Ukrainian, it is not spoken in my household and I never learned it formally. Nevertheless, I found it important to conduct conversations in Ukrainian when it was the preferred language of the student. This mattered not just for them, but also for myself and for the project conceptually: the fact that I, like so much of the Ukrainian diaspora, never learned the language is evidence and consequence of the centuries of Russian repression of Ukrainian identity. Speaking Ukrainian is therefore an act of decolonization. Of course, in the Ukrainian-language conversations, I made plenty of mistakes and often had to defer to a different shared language for vocabulary: I chose to leave these mistakes (when they did not interfere with comprehension) in the verbatim transcripts, both for authenticity and to demonstrate the fact that cultural and linguistic decolonization does not happen easily or overnight. But it is worth it.