Disclaimer: У цьому iнтерв’ю, я намагалась говорити українською мовою (про мене, мiй досвiд з мовою, та чому я вирiшила залишити помилки у питаннях– тут). Слова, написані латиницею, були сказані англійською мовою. 

На початок, представтеся; як вас звати, звідки ви, скільки вам років; все що вам здається важливим казати про себе

Мене звати Владислава Добровольська. Мені 18, я з Києва. Я там народилася, жила все своє життя, до війни. Потім я приїхала до моєї extended family в Нью-Джерсі, жила там декілька місяців. Потім приїхала в Нью-Йорк, щоб навчатися в університеті i, щоб жити більше притаманним мені життям. Я вивчаю психологію та фотографію в Хантері. Мені дуже подобається, особливо фотографія, це прямо моє. Я покинула звідти в момент як все почалося. 24-того Лютого, 5 ранку, ми забрали речі, 10 хвилин, і все. Я більше ніколи не бачила своєї кімнати. Ми поїхали до Львова, переночували там одну ніч, потім пішки переходили кордон, 20 км, потім ночували (я, мама, і брат) ночували на вулиці, в товпі, було розуміло холодно, бо Лютий. Кордон с Польщею був. Тато з собакою залишилися на той момент в Україні. Кордон був дуже важко: дуже великі скупчення людей, крики, плач дітей, потім йти до станції пішки, чекати на кордоні: не розуміли що відбувається, чи відпустять нас, і той момент коли ми стоїмо в цьому скупченні, я чую звуки літаків. Я думала вже все; але пронесло. Не знаю, що то було, може це просто сон якісь, але так, такий момент страшний. Потім нам вдалося перейти кордон, через 36-48 годин, плюс мінус. Ось, ми перейшли. Це було 27-е, здається. В Польщі було дуже багато волонтерів прямо на кордоні, і нас зустріли люди з католицької церкви, і запропонували підвезти нас до Варшави, переночувати у церкві. Ми звісно погодилися, бо варіантів було не багато. I насправді було дуже мило з їх сторони, тому що вони прямо дуже про нас піклувалися. Нам віддали навіть одяг, там було все від мила до їжі, нас поселили в маленькій кімнаті пастора, ми там переночували, було тобто…не голодували. Ми там переночували одну ніч, і потім поїхали в аеропорт, і полетіли в США. 

Вибачте, я уточню: ваші батьки та родичі теж з Києва? 

Так, вони народилися в Києві, і я народилася в Києві, і більше з родичів навіть залишилося в Києві.

Розповідайте, будь ласка, про своє життя до вторгнення. Де ви вчились, або працювали?  

Життя було чудове. Я навчалася на першому курсі в КНУ Шевченко, це дуже хороший університет, один з топових в Україні, топ 3. Я вивчала психологію. У мене було багато друзів, ми часто ходили гуляти. У мене улюблені місця, куди ми ходили пити каву – хорошу каву! Знаєш, по рівничі з Нью-Йорком, тут не просто таке знайти. Community було: все місто твої друзі. Незважаючи на те що це велико місто, все одно якісь зв’язки. Навіть, ти знайомишся з новою людиною, а вона знала твого знайомого знайомого. Це було дуже класно. Атмосфера, не знаю, я просто закохувалася в Київ все більше і більше. Починала свідомо, доросле життя. А потім сталося вийна, і якось почалось… Просто я росла в цьому місті все своє життя, я ходила в школу, тобто у мене були друзі з двору, зі школи, потім з ліцею, були знайомі з різних місц. Атмосфера Києва, вона просто чарівна, бо навіть ось, я знімала фотографії на плівку вже дуже довгий час, і там була лабораторія яка займалася проявкою, і ти міг прийти до них, і вони тобі все розкажуть. Постав ти їм будь-які питання, про камеру, про плівку, все що завгодно, і вони будуть ради тобі відповісти. Тут, я пам’ятаю прийшла в лабораторію, у мене була камера іншого формату, нового для мене. Я спитала «можете, будь ласка, мене допомогти? Як ставити плівку правильно в цей від камери?» Вони таки: “Ютуб”. Потім один робітник допоміг мені, але все одно різниця так помітна.

Мене здається – можливо я помиляюся – але як у фотографа, у тебе було особисто відношення до міста? (Як у художника цього міста?) 

Так, дуже. Естетика така домашня і дуже старовино місто, з історій, люди яки творять его, дуже унікальний, с характером. Бо навіть – я люблю Нью-Йорк, чесно, але ось с порівнюю з ним, тут місто більше хаотично і більше неоднозначно, колі Київ більше як сім’я.

У вас було, чи є, найкраще місце в Києві? 

Боже, мені сьогодні навіть снився сон: це кав’ярня; Львівська площа, «без дверей» називається. Прекрасне місце, від інтер’єру до community які відбувається, бо там постійні клієнти, вони дуже часто знали один одного. Спілкуватися с баристами, дізнаватися яке зерно сьогодні, пити прекрасну каву, сидіти зі своїми друзями в великих компаній, розмовляти там у задній двір…це місце, за яким я сумую більше.

Я розумію що важко розмовляти про 24 лютня, але ви казали що ви виїхали можно казати за 10 хвилин; який це психологічний стан, коли кругом відбувається пекло, але потрібно думати: куди їхати, що брати, там, квитки…як це?

Були дзвіночки, що це починається ще за 2 тижні, приблизно. Декілька днів до того мі з сім’єю просто сіли та поговорили, бо було дуже багато розмов про це, і ми вирішіли обговорити все завчасно, бо розуміли що коли це відбувається i ти не готовий, це просто паніка, хаос, і це буде погано. Ми сіли, обговорили за декілька днів, написали дуже такий абстрактний список що треба взяти, повісили на холодильник. Ну список: документи, вода, їжа, камері (laughs). Коли я збирала речі, колі я думала що брати, у мене було окремо стандартного одягу і все таке, були дві позиції: камера і моя палетка для макіяжу. Бо це, знаєш, self expression, це те що…допомагало мені тримати connect з собою. Було трошки підготовано все завчасно. Оскільки у нас родичі в США були давно, ми знали що ми поїдемо до них якщо що станеться. Ось і сталося. З ранку, я пам’ятаю – ну рані ранок, я ще не встала, але мене тато будить, каже «почалося». Тобто, було зрозуміло що, навіть не треба було пояснювати. I ми ще домовились тоді що якщо що станеться, то ми не панікуємо, тихо збираємо речі, ні про ще не говоримо, просто сидімо в машину та едемо. Так і було. Ми тихо зібралися; зрозуміло, паніка була, але вона була тиха, вона була в середині. Я просто взяла свій рюкзак, почала складувати свої речі, ще була валіза, одна на трех, велика, але все ж, ну типо все своє життя зібрати в валізу, це…такий момент. Я навіть не пам’ятаю чи я плакала, але я просто була дуже зла на цих хто це почав, і такий момент, я просто спивала “Путин хуйло” собі під ніс, бо я вже не знала навіть що думати. 

Ви казали що тато та собака залишались в Україні: в який момент ви розділились? 

Ми розділилися на кордоні, але на щастя тато з собакою вдалося виїхати, вони зараз живуть з моєю мамою і братом. Я живу сама в Нью-Йорку, а вони в Нью-Джерсі. Я їх навідую періодично. Але ми були без тата місяців 9, чи 10. Ми їх не бачили окрім на FaceTime. 

Всій тот час, ви спілкувалися? Був постійний контакт?

Так, звісно були моменти коли не було зв’язку через відключення електрики, але в цілому, оскільки він бил в Києві, то слава богу, не було моментів коли він був в окупації чи щось таке. Тому кожний день ми зідзвонювалися.

Ви спілкувалися с друзями с універу, чи самим універом (ну, як зібрати документи, все таке) 

Так, це било трошки challenging, тому що там система більше орієнтована на те що ти в місті, і ти сам до них приходиш, все робиш. Онлайн комунікація абсолютно не наладження. Але на той момент колі я подавала документи в Хантер, мий тато ще бил в Києві, і він від мене ходив туди і домовлявся, щоб трансфері надіслали, і документи відсканували і все таке. Ну і зібрати документи потім – доречі я не знаю, мої документи там чи не там; я зараз в академном відпуску, але я знаю що я вже не буду там навчатися. Комунікація була не проста, але все ж таки вдалося вступити сюди.

Я хотіла запитати о людей, яки вам допомагали; до Львова, ви були сами. Iньши люди появились вже у кордону? 

Ну, виходить ми приїхали до Львова, ми зняли квартиру на одну ніч, переночували, але такий момент був неприємний що ціні на квартири почали дуже зростати, ти знаєш що люди намагалися нажитися на такий ситуацій. Потім на кордоні ми сами були, а потім вже в Польще нам дуже допомогли  волонтери, а потім коли ми приїхали в США нам також дуже допомогли Американці: в плані, за-донатили багато одяга. Ми були без нічого, і це прям дуже допомогло. Доречі (вказує на одяг) це за-доначенно! Це було дуже мило з їх сторони, дуже приємно. I знайомі знайомих теж дуже допомогли; навіть косметику передали; то їсть настільки вони продумали що нам потрібно повернуться до нормального рівня життя, що навіть ось таки речі, навіть не першої необхідності, але все одно, то що може бути важливо для підлітка, для дівчинки підлітка. 

Ще я хотіла запитати про католичну церкoвь; я не знаю яке відношення у вас до церкви, але це що то значило в той момент? 

Особисто для мене, оскілку я не релігійна людина, для мене це не було це пов’язано с богом. Для мене це було пов’язано з вдячністю до людей, з їх людинности, і взагалі яки вони можуть бути альтруїстичні, і наскільки можуть просто від чистого серця все своє життя поставити на паузу аби допомогти незнайомим людям.Причому це було не одна людина, ні дві, і це було не просто с це community Церкви, там були коробки речей, рушників, одягу які надіслали просто Поляки в цю церкву, щоб потім розсортувати, роздати, кому вони потрібні. I це мене просто шокувало, якщо чесно, бо я до цього ніколи не була в ситуацій колі мене була потрібна такого плану допомога. I це було то що трошки змінило мої ставлення взагалі: по перших, до благодійності, а по друге…дало віру в людство.

Я хотіла запитати що ви пам’ятаєте з міст, в яких ви були до Нью-Йорка – там, Львів, Польща – але коли ви казали про фотографії, мені стало цікаво; чи робили ви фотографії в цих містах? 

На справді, натхнення тоді не було,  дійсно. Але, я до цього подорожувала і звісно, натхнення з’являлось. Але на той момент просто хотілося вижити. Але у мене була камера, залишалося декілька кадрів на цій плівці, і я сфотографувала декілька моментів, ось, після того, як війна почалась це – я пам’ятаю фотографії бомбосховище, і фотографії останнього заходу сонце яке я дивилася в України.Це було на який заправці, не знаю в якому регіоні. Але це було на шляху. Ну і там трошки на телефон, пам’ятаю на кордони було так дивно, мирно, бо звісно це був самий край України, там качечки ходили, маленький струмочок, і це було так дивно, бо люди на кордони (це як село було) – я пам’ятаю що люди в цих селах приносили чай тим хто покидав країну, приносили їжу, бутерброди, все таке. Це теж було так приємно. Було відчуття що не все втрачено, що ще залишилося в цьому життя.

А що ви пам’ятаєте с цих міст, і що взагалі пам’ятається в таких ситуаціях? 

У Львові я до цього була один раз, і на цей раз, я нічого крім бомбосховища і квартири особливо не побачила. Дуже такий сюрреалістичний період був, бо це зовсім відчувається по іншому ніж коли ти подорожуєш, бо тут просто був фокус на то щоби правильно спланувати  що ти робиш дале, куди йти, що робити. Бо знаєш, це як піти в магазин, чи піти прогулятися містом. Таки порівняння, може вони не дуже точні, не дуже правильні, але колі ти ідеш в магазин, у тебе е ціль, у тебе е якісь розуміння що ти будеш робити, або йдеш гуляти містом, ти просто там спостерігаєш за всім, насолоджуєшся моментом. Ось це було приблизно так.

На цей момент, родичі в Нью-Джерсі вже знали що ви будете у них жити? 

Так, вони сами запропонували ще коли були ці новини, що скоро буде війна. У нас просто більше в інших країнах нікого не було, тому варіантів було не багато. Ось так. Але там с родичами теж свої проблеми, досі тягнуться, але вони слава богу дали трошки у себе пожити, трошки прийти в себе, і адаптуватися до нового життя.

Скільки ви жили с родичами? 

Особисто я жила десь місяців 4, а мама і брат жили до вересня. 

I в який момент появився Хантер? 

Це було десь в березні, 22 року. Я побачила новини що е можливість для українців отримати якусь фінансову підтримку. Я вирішила спробувати, пам’ятаю що була презентація: як це зробити, отримати. Я скористалося шансом, бо соціальне життя це дуже великий фактор який впливає на адаптацію, на нормалізацію життя, і мені було важливо: по перши, потрапити в середовище і по друге продовжити свою освіту, тому що я зрозуміла що різниця в часі і взагалі з всіма цими перешкодами я не зможу продовжити своє навчання в Україні. Я вирішила спробувати, мені вдалося, мені дали scholarship в Хантері. Я цьому чесно безмежно вдячна, і це то що змінило моє життя, бо це дало мені великий поштовх, плюс це дало мені якусь віру в себе, віру в нормально майбутнє, i… якось так. I я отримало лист що мені прийняли до Хантера десь в Липне, тобто це декілька місяців було невизначности. Але слава богу отримала.

У мене е декілька питань про мову: ви всю життя розмовляли українською дома, чи перешли після вторгнення?

Тут така ситуація неоднозначна, тому що в сім’ї, ми завжди спілкувалися російською, і досі спілкуємося. Чесно, у мене зараз відношення до російської не однозначно, тому що такі асоціації с цією мовою не найприємніші, але я працюю в районі де дуже багато російськомовних, в том числі українців, тобто все одно нікуди від неї не дінешся, і сім’я плюс, теж якось не перейшла, але с друзями з України, з новими друзями тут (яки знають українську) я спілкуюсь українською. Чесно я почиваю себе комфортніше, тому що все ж таки більше не де ти не зустрінеш тут українську, окрім як спілкуватися с українцями.

А який це район? 

Я живу на Sheepshead Bay, і працю на Brighton Beach. I там багато людей яки спілкуються російською. 

А кім ви працюєте? 

Я викладаю математику для діток, як додаткові заняття, як шкільний репетитор. Доречі, я працюю в том районі: там же теж багато діток яки приїжджають з України. I їм дуже потрібно адаптуватися. Там багато з них втратили рік навчання в школи, та усі такі обставини, багато з них мову зовсім не знали, їм треба допомагати з мовою. Інколи я для них англійською викладаю. I це прям дуже важлива місія, в том числі підтримати їх, показати що люди тут не кусаються, що тут е свої, що тут е допомога і підтримка. Мені дуже приємно бачити як вони розквітають на очах, як вони починають відчувати себе більше впевнено, і весь страх від них зникає. Я багато дітей таких бачила, і молодших, і старших, все шкільного віку, хтось дев’ятий клас, хтось перший клас. С одне сторони це дуже боляче бачити, тому що ці діти стільки пережили, що у них…ну, це травматично, і це важко, будь-якому разі. Це не тільки війна, це ще переїзд в абсолютно іншу країну. I коли ти бачиш як їм стає легше, як їм стає краще, це дуже гріє серце.

I найвірно, це помагає вам теж? 

Так, я відчуваю що я маю значущість, що я роблю щось корисне.

Мені цікаво поговорити про культуру, чи культурні кордони: мені здається що до 24 лютня – навіть після Криму, культурні кордони між Україною та Росією часто розмивались. Є советска культура, скільки б питань до неї не було, було багато зірок, блогерів які були популярно там і там, музика яка була популярна там і там…Як це змінилося взагалі, і як це змінилося особисто для вас? 

Ну я бачила це дійсно так: ось до війни, повномасштабної, це було дійсно так: дуже інколи змішані культури, дуже взаємопов’язані, але питання чому? Давайте подумаймо про це. Тому що дуже було багато опресій, була радянська пропаганда, що “ми все разом, ми все одне ціле!”, а потім…ну, чула напевно колись про розстріляне відродження, все опресії мови, все опресії інтелектуалів України за все часі, і просто сталося таке що Українська культура була дуже репресована і дуже якби стерта. Радянська, російська влада була дуже направлена на те, щоб максимально змішати с собою. У них імперіалістичні погляди були все своє основане, і як би: властвуй і разделяй. Разделяй і властвуй. Зараз, кордон однозначно набагато чіткіший. Люди, українці, починають більше дізнаватися про свою культуру, про свою історію, і чому було так, чому на нас був такий великий вплив Росії, куди ділося така велика частина нашій історії, культури, ось в цьому плані. Кордон зараз набагато чіткіший, набагато свідоміше  люди стали, набагато…  розділення просто, і самоідентифікація абсолютна інше в порівнянні з тим, як декілька років тому, чи навіть ось до Майдану. I це мене дуже радує, і чесно моя позиція теж змінилася, бо…ну, я навчалася в ліцеї який був дуже патріотичний, і у мене питання що «чи Україна – Росія» не стояло, тому що розуміла, що ні. Але ось зараз я дізналося набагато більше чому таке явище було, якось синтез культур, і звідки воно пішло, як воно на нас вплинуло, і як з ним впоратися – тому що якщо культури нема, нема і країни. Тому…щоб врятувати країну, потрібно зберегти що залишилося, і відборювати це.

У вас є якісь культурні фігури – на приклад, письменники – які для вас обрели новий сенс після вторгнення? 

Мені здається це художники, як Марія Примаченко – мне завжди подобались ее роботи, але зараз вони дуже символічними стали. I плюс, у мені все життя було пов’язано с ее естетикою. Крім того, село, звідки пішла частина моїй сім’ї, знаходилась біля місця, де був ее музей…який був зруйнований. I ось це теж такий момент який особисто мене вразив. ось…i…хто ще…дуже подобаються українські композитори, як Леонтович. Це дуже базові відповіді, якщо чесно, але вони визнані не просто так. Вони дійсно дуже талановиті. Є стільки фотографів, стільки письменників, в том числі ті яки були в США, емігранти з України. Також є Харківська школа фотографії, дуже цікавий підхід. Взагалі український підхід, українське протистояння усім радянським репресіям, це просто щось чудово, чарівне, бо вони таким цікавим шляхом до цього ставились, так креативно підходили до цього. Щоб тебе почули, потрібно голосніше говорити. Якщо ти зробиш, наприклад якусь банальну роботу, то тебе і не почують. А коли ти робиш щось цікаво, щось феноменально, щось що притягає око, то у тебе вийде достучатися до маси. 

А є культурні фігури – з будь-які країни – яких ви раніше любили, до вторгнення, і зараз не можете більше слухати, читати? 

Ну, мені дуже подобалися російські виконавці, Mirèle, у них такі пісні чарівні. Але ось той день колі почалась війна, я більше ніколи не слухала ее пісень. I також ic3peak, вони теж с Росії, дуже цікава музика, але знову ж таки, я просто уже не можу підтримати нічого російського. I чесно, не велика втрата. Бо є багато альтернатив. Що с інших країн: нічого не приходить в думку, але я зараз фільтрую, тобто перед тим як починати слухати на приклад якогось виконавця музичного, чи підтримати якого ось там фотографа, наприклад, я все ж таки провіряю яка в них політична позиція; в загалом, і стосовно України. Бо я не хочу спонсорувати війну. Спонсорувати смерті моїх рідних, i розруху моїх домів і моєї культури.

Доречі, ви казали про «фільтрувати»; ви фільтруєте як-то новини? Тому що важко постійно бачить новини від України – ну, це важко навіть для мене…

Це правда. Я зараз чесно ціленаправленно новини не читаю. Тобто, все що важливо все одно до мене дійде, будь-якому випадку. Навіть з ранку відкриваєш Instagram, і там вже розказано, що вночі був обстріл, що людина яку ти знала буквально вчора, дізналася що він пішов захищати країну, втратив руку, слава богу цей збір на протез вже майже закритий, буквально за два дні милион гривень зібрали, це $25,000, майже закрили. Це теж цікаво, як люди почали донатити багато, ця культура донатів, благодійності, з’явилося в Украіне, це прям дуже цікаво. Але я відійшла від теми – новини ціленаправленно я намагаюсь не читати, бо це дуже важко, стресово, і чесно дуже часто в цьому мало сенсу, якщо ти не шукаєш ціленаправленно, бо дуже багато того що просто тебе психологічно вимативає, але не який фактичної користи тобі не приносить. Ну і в будь-якому разі, ти все необхідне дізнаєш, чи рано, чи пізно. Але це з моєї позиції. Якщо ти американець, якщо у тебе мало друзів, знайомих з України, щоби знати що відбувається тобі в будь-якому разі треба читати новини. Бо воно саме до тебе не дійде. Ну і плюс я спілкуюсь зі своїми друзями яки залишилося, і звісно від них багато що дізнаюсь. Але так, новині треба фільтрувати, бо дуже великий ризик пропаганди, маніпуляцій, велика кількість того що просто давить на емоції, чи того що якось перекручує правду, тому дуже треба бережно ставиться до цього. А до української сторону новин, треба все одно ставитися критично. Я не кажу про те що вони там брешуть, я кажу про те що просто треба свідомо ставитися до всього. I дивитися як воно на тебе впливає, бо витримати це все психологічно дуже важко.

Доречі, про американців, яким треба читати новини: мені цікаво, взагалі, як тобі зустрічали американці? I що тобі здається важливим донести до них? 

Зустрічали мені тепло! Але е момент, якій якось неоднозначні емоції пробуджує. Це перше що люди просто не розуміють що таке Україна, що це нормальна, розвинута країна, що у нас е комп’ютери, що у нас е кава – ну реально, у мене люди питали! Що у нас хороша освіта, насправді краще ніж тут, бо я нещодавно сказала одній дівчинці щось там про acid–alkaline, і вона питала мене що таке alkaline! Це common sense в Україні. Не знаю, просто абсолютно…Навіть немає зацікавленості зрозуміти…що і чому. Це по перших, що взагалі зрозуміти що таке Україна, що ми нормальні, розвинуті люди, що те що я знаю англійську мову, це не чудо, а те що я ее просто вивчила, і що це абсолютно нормальний процес, особливо колі ти приїжджаєш в іншу країну, розмовляти нормальною мовою, в який ти живеш. Бо знаєш, дуже часто  мене кажуть, коли зустрічаю нових людей: «wow, your English is so good!” Like, is it supposed to be bad? Але, whatever. Потім, інший момент, то що дуже багато навіть, ось, розмовляючи про Internationalist club в Хантері, дуже багато…якихось міфів,  якогось нерозуміння, якогось…коли вони йдуть на поводу у якихось ідей, яке їм подобаються. Бо легко когось–там, якусь там велику організацію, звинувачувати в том що відбувається, яких там НАТО, Американців, чи ще с таке. Але подумати про те що Україну 300 років зі сторони Росії репресували, що імперіалістичні якісь бажання це основний мотив війни, і також зрозуміло там, Україна дуже має хороший чорнозем, має хороші руди на сході, взагалі хороші природні ресурси – зрозуміло це теж причину чому це війна відбувається. Це не просто якісь-тo розмови, що це не… це не тільки політична гра, це щось глибше. I знову ж таки, це абсолютно ігнорує ментальність і культуру українців і росіян. Бо це дуже, я б сказала, західно-центровани погляді. Тобто, абсолютно тільки зі своєї перспективи, як ти звик, бачити світ, і не сумніватися в цьому, і це дуже мене так засмучує. Тому що більше того це не тільки їх погляди, то що вони promote-ят, а те що може бути …harmful для людей які під впливом війни зараз знаходяться. Ось. 

Це питання теж частично об Американців, але мені цікаво: Як ти собі уявляла Нью-Йорк (тому що про Нью-Йорк теж багато мифов), і яким він оказався в реальності? 

Я до цього в Нью-Йорк була два рази на короткий час, це були дві окремі подорожі, з різницею чотири роки, а потім через чотири роки сталося війна, я приїхала сюди, і ось зрозуміла: в ті рази коли я сюди приїжджала як просто турист, він зовсім по іншому виглядав, просто як велико місто, як в кіно. А зараз, коли я вже тут живу 9 місяців, я побачила який він різноманітний, який він брудний (сміється), який він хаотичній. I це не те що погано, це просто цікаво, це дивно, як він виглядає в кіно і як він виглядає в житті, яки тут люди, яка культура в Нью-Йорку, яка ментальність, яки все індивідуалісти, що це ось порівнюючи з Києвом, як я казала, Київ це велика сім’я, а тут, я б сказала, це велика компанія, де все просто один з одною співпрацюють. Навіть це не тільки про Нью-Йорк, а що я помітила в Америці, те що мене досі не вкладається в голові, те що люди не прагнуть таких близьких відношеннях один з одним. Знаєш, як дуже близька дружба, якась чесність, це дуже така не популярна річ тут. Бо ось друзі в Україні у мене були, ми були дуже близькі, ми ділилися всім, ми там могли розказати про свій поганий день, а тут же знаєш, ти вітаєшся, тобі питають як справи, якщо ти скажеш “погано,” на тебе подивляться як на якогось дивака! Ти можеш сказати тільки “good”, їли “I’m ok,” і все. Але я не жаліюся, бо мене чесно подобається Нью-Йорк, і на даний момент я скоріше найближчі декілька років бачу собі тут. Особливо в тому плани що я хочу займатися мистецтвом.

А що про українське – i не тілко українське community в Нью-Йорке? Я знаю по своєму досвіду що це community йме різні сторони. 

Це правда

… I не тільки українське community; русско-говорящее, молдавське, кавказьке, і т.д: все що тобі здається можна казати про це community.

Коли я побачила це, трошки розчарувалося, бо дуже багато таких літніх людей, яки сюди приїхали вже багато років тому, і дуже… “disconnected from reality”. У них якісь свій світ, особливо Brighton Beach, вони…вони не знають англійську мову, часто, вони живуть собі, читають якісь дуже часто сумнівні новини, вони просто живуть у своїм світи і мене це трошки дивує, але знову ж таки, можливо це просто характеристика самостієй категорій нашого українського community. Звісно е молоді люди, вони теж дуже, дуже різни, бо є й ті, хто планують повертатися в Україну. Е i те хто навпаки переїхали з України, бо хочуть тут досягнень, в Америці, в Нью-Йорку. Дуже важко всіх сформувати в одну групу, бо все ж таки, усі з різних причин тут знаходяться. I всі проходили різни процеси адаптації. Але дуже така специфічна культура, і дуже відрізняється від України в Україні. 

А як відрізняється? 

Я б сказала що на це впливає саме життя, тому що в Україні, знову ж таки, велика сім’я, велика…такi…економіка все ж таки трошки гірше, це правда. Важко це заперечувати, особливо зараз, ну вона зруйнована, якщо чесно. Крім того, я б сказала, дуже багато прийнято вiд американських, на приклад ось як dream big, чи прагнення досягненя яких ось. Також…what else…мова дуже цікава бо…в мене був клас лінгвістики в минулого семестри, і ось це bilingual communitiesце дуже цікавий феномен, бо люди змішують мові, міняється граматика, змішують мові в одному реченні. Це дуже цікаво, і я помічаю це на собі. Бо на приклад якщо в Україні це було просто як жарт, можливо ти чула колись про: “смотря сколько fabric, смотря сколько details”. Ось це прям як тут розмовляють. В Україні це було дуже смішно, я зараз я сама так розмовляю! I це досі не відкладається в голові.

Останнє питання, про майбутнє: ви казали що декілька років бажаєте жiті здесь. А що дале? У вас були думки повертатися коли нiбудь? 

Це питання таке неоднозначний. Я думаю про нього кожний день тут. Але я розумію що знову міняти своє життя кардинально я просто не впораюся. Бо я вже тут адаптувалося, я тут почуваю в Нью-Йорку себе добре. I у мене вже вибудуване тут життя, з нуля, з ново, і я…якщо я буду повертатися, мене знову буде треба вибудувати его заново, тому що я вже…мій мозуг, моє бачення світу змінилося, знову ж таки. I я думаю що я все ж таки буду залишатися в США. I звісно я буду…коли війна закінчиться, я приїду в Україну обов’язково. Але я думаю що вже не жити, а більше як навідати. Це дуже важкий вибір був, я дуже довго не могла его прийняти, але я просто розумію що…так буде краще для мене. Але я все що люблю свiй дiм. Можливо якщо я приїду їх навідати я зміню свою думку і захочу там залишитися, я не можу загадувати, і дуже важко зараз загадувати, бо знаєш, вже ніякого відчуття стабільності в життя не має, і загадувати щось на майбутнє вже просто не можливо, але…ось, як я бачу це зараз, я…я живу в Нью-Йорку. Ось так. 

У мене питань більше нема, але якщо про що-то не запітала, що тобі здається важливим, і тобі хочеться це сказати, будь ласка.

Треба подумати, цікаво. Дякую тобі за інтерв’ю, була дуже цікава розмова і дуже цікаво було озвучити все мої думки, бо я якось про це не розмовляла раніше. Це знову ж таки, дуже важка тема, бо американці не зрозуміють то що вони не пережили, українці не зрозуміють цю мою позицію, ті хто там залишилося, тому що як би…Ось той момент, що дуже важко…дуже важко знайти людей, яки тобі розуміють. Тому що…з одного боку, люді яки не пережили твій досвід, і с іншого боку люді яки теж не пережили твій досвід! I це якийсь синтез…синтез хорошого, синтез поганого, і щось унікальне, що дуже важко…знайти когось хто тебе розуміє, окрім тих хто пройшов точно такий же шлях. I знову ж таки, українці в Америці, у них все ж…все одно свій індивідуальний шлях. Хтось був в Україні дуже велику частину…часу після того, як війна почалася, і вони вже потім сюди приїхали, хтось приїхав сюди до того як війна почалася, за тиждень, за рік… і все ж таки, дуже унікальні історії, дуже неоднозначні, це просто змушує тебе дивитися на життя, і на твою ситуацію, дуже відкрито. Ось так.